Я пізнав Бориса Николина в Надвірній на кілька років до війни, себто в 1936-38 роках, ще за польської окупації. Він був на кілька літ старший за мене, та закінчив українську ґімназію в Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Він тоді став на працю у Битькові коло Надвірної, де добували нафту. Він став «вертачем», відповідальна та добре платна праця при добуванні нафти, вертіти глибокі діри в землі, щоб досягнути родовища «кип’ячки», як про те писав Іван Франко. Працювали там переважно самі поляки, на добре платних посадах, але Борис якось туди дістався, мимо сильної дискримінації українців польськими окупантами. В цьому середовищі Борис, як українець, мав часті конфлікти з мало освіченими співпрацівниками поляками, котрі часто своїми образливими заввагами щодо Бориса українства, провокували його до острих реакцій. На тому тлі Борис мав часті бійки з ними, які у своїх наслідках мали судові розправи. Суд був у Надвірній і Борис приїздив до суду ровером з Битькова. Вже не пам’ятаю, чи це Борис позивав своїх противників, чи вони його, радше вони його, але це не важне.

При нагоді одної такої розправи Борис зайшов до мене в Надвірній та сказав, що він чув, що я їжджу на лещетах, а він також є лещетар, і було б добре, щоб ми разом їздили. Так ми пізнались і подружили. З того часу зачалися наші спільні виправи в гори. Ми мали «базу» далеко в горах в селі Кричка, у стіп гір Високої та Ігровища, де Бориса батько був священником. Я приїздив туди ровером з Надвірної й ми тоді убравши лещети йшли разом у гори. Одну з таких мандрівок хочу тут описати. Це вже було підчас війни за німецької окупації.

Наші лещети чекали на нас в селі Кричка в Ґор анах. Спершу ми побували кілька днів на полонині Ріпна, лещетарили на її склонах, вправляли сляльом, а спали в колибі, котру гуцули залишили на зиму. Запаливши там вогонь, там стало тепло, але воно теж розбудило всі блощиці, котрі зимували там заховані у всіх щілинах. Вони пили немилосерно нашу кров кожної ночі та врешті прогнали нас з Ріпної. Ми тоді рішили вийти на Ігровище й там трохи поїздити.

Передтим, на два до війни , ми на цій горі були та пам ятали схоронище- для мандрівників на Боревці між Ігровищем і Сивулею. Тоді ми перебули в ньому кілька днів. Тому тепер ми рішили до цього схоронища дістатись. Всюди був глибокий цілинний сніг, підходити було тяжко і хоча з Ріпної на Боревку не є дуже далеко, але труднощі терену та сніг продовжували нашу дорогу. Над вечір врешті добились ми до Боревки. Приходимо на місце й шукаємо де є це схоронище? Нема! З під снігу стирчать тільки недопалені рештки стін! Хтось спалив цей будиночок, який був для нас колись базою для виходів на Сивулю, на Ігровище й Високу. Наше положення незавидне! На дворі мороз! Шатра не маємо, спи-мішків теж, маємо тільки не дуже то теплі покривала! Наші черевики зовсім промокли, а других нема! Вертатись нема як, бо ніч. Рішаємось там якось переночувати, іншого виходу і так нема. Треба палити ватру, але як це зробити на глибокому снігу? Порпаємось у снігу та знаходимо залізний блят з кухні, на якому ми колись варили собі страву. Кладемо його на утоптаний сніг, збираємо хмиз, сухе ріща, сухі гиляки та недопалені рештки будинку. Запалюємо ватру, горить! Нам стало відрадніше. В банячку топимо сніг та заварюємо якусь рідину. П ємо гаряче, закушуємо хлібом, а наша ватра горить! Сидимо близько неї, спереду пече а зі заду зимно, треба часто обертатись. Під нашою ватрою сніг топніє й вона поволі опадає вниз аж до землі. Довкруги теж топиться сніг і з часом робиться заглиблина в якій ми ховаємось захоронені трохи від вітру. Добре, що нема ніякої завірюхи! Про спання нема й мови, треба пильнувати ватри, але ми якось куняємо. Просиділи ми так коло ватри цілу довгу, зимову ніч. Ранком заварюємо знову якусь рідину та снідаємо тим, що ще залишилось. Про похід на Ігровище вже нема й мови по цій невиспаній, перемерзлій ночі. Пакуємо наші наплечники, вбираємо лещета та з їжджаємо цією самою дорогою, що вчора підходили. Вже без пригод дістаємось до Крички, Добре, що ніхто з нас собі нічого не відморозив. Залишаємо лещета в Кричці та вертаємось домів.

Опісля ми оба, разом іншими, були на лещетарському таборі в Косові, що його зорганізував Відділ Молоді УЦК (Український Центральний Комітет у Львові), звідки ми робили екскурсії по околичних селах Гуцульщини. Були у Бабині, Яворові, а в Річці нас навіть запросили на гуцульське весілля. Опісля нас розділили воєнні події. Я опинився на заході, а Борис залишився в Україні.

Борис був ентузіястом лещетарства. Мав добре опановану техніку їзди та умів добре пристосуватися до змін та нових стилів лещетарства, що приходили з роками.

В селі Бабин, зима 1943, Борис Николин другий справа, з учасниками мандрівки.
Гуцульські киптарі та шапки позичили до знимки у гуцулів під церквою.

Роман Гавриляк, Нью-Йорк, 2008